Цим світом правлять птахи. Не ті, що сидять у клітках чи каркають з веж, а ті, хто памʼятає.
Вони не будують міст і не керують зрадницькими радами. Вони зберігають голоси —
в пірʼї, у зірках, у стрічках, які тріпочуть на вітрі.
Наймудріші з них живуть на Древі Слова — високому, як саме небо,
і там мешкають Хранителі памʼяті, що охороняють історії, від яких народжується свобода.
Але внизу, за туманами й болотами, існує інше місце — Провалля Лунної Тиші.
Там панують Безіменні.
Колись вони також мали імена. Але страх стер їх. І тепер вони літають в масках,
нічні тіні з мертвою мовою. Вони бояться різних кольорів, тому зривають стрічки.
Особливо — біло-червоно-білі.
Кажуть, що ці стрічки — це не просто тканина.
Це оберіг гнізд, які згоріли,
імен, яких уже не кличуть,
мов, яким більше не дають звучати.
На краю міста, в одному з дворів, був мурал і дерево, що тримало найміцніший вітер.
Це була Площа Перемін.
І там жив Сорен із крилами мовчання,
молодий сип із лінії Вогнистого Пірʼя. Він не був Стражем. Він не був обраним.
Але щовечора він прилітав і вішав стрічку. Одна. Друга. Ще одна.
Стрічка — це голос, і він не дозволяв йому зникнути.
— Поки вона тріпоче — хтось ще памʼятає, — казав Сорен своїй сестрі Ейлі,
тихій совеняті з очима, як два світанки.
Та цієї ночі в повітрі було щось чуже.
Сірі птахи з Провалля Лунної Тиші прилетіли.
Вони не говорили. Вони лише зривали стрічки.
Сорен ступив наперед. Не з криком. Не з війною. А з одним запитанням:
— Навіщо ви це робите?
І цього було досить.
Сірий птах з гострим дзьобом не відповів.
Він лише глянув на Сорена так, ніби той був… лише шумом вітру.
А потім — змахнув крилом. Раптово, грубо.
Сорен не встиг злетіти — він впав.
Його крило зламалось об гілку,
а голова — вдарилась об кору дерева,
там, де колись висіла перша стрічка Памʼяті.
І небо стало ніби важчим.
Безіменні мовчки підхопили його й понесли —
через ніч, через дахи, туди, де нема пісень,
у Провалля Лунної Тиші,
де стрічки розривають на клапті,
а птахів примушують спати під прямим місяцем,
щоб забути, ким вони були.
Там птахи стають порожніми.
Сорен не знав, де він. Його крило було перевʼязане болотяною тканиною.
Навколо — клітки, погадки, місяць і тиша, що витирає голоси.
Але поруч була інша сова — Зора, з очима, які памʼятали політ.
Вона сказала:
— Не засинай, Сорене. Вони хочуть, щоб ми забули. Але памʼять — це крило.
Якщо воно зростеться — ми злетимо.
Сорен прошепотів:
— А що, як я більше не згадаю, ким був?
— Тоді я тобі нагадаю, — відповіла Зора. —
Бо тепер ти не просто птах.
Ти — Хранитель памʼяті.
Ночі в Проваллі Лунної Тиші не мають часу.
Ті, хто потрапляє туди, або забувають себе —
або зникають у болі.
Сорен ще дихав. Його крила несли шрами,
а серце — згасало повільно, як зоря, яку ніхто не помітив.
Зора шепотіла йому, обгорнувши своїм крилом:
— Тримайся. Ти памʼятаєш. Це — твоє світло.
Але він знав.
Він не повернеться до Ейли.
Не повернеться до муралу.
Не сяде на гілку, де вішав стрічки.
Він зібрав останній подих.
І в тому подиху — вся Площа Перемін.
Голоси. Стрічки. Сміх. Погляд сестри.
І тоді над Проваллям — на мить — зʼявилась пірʼїна світла,
що полетіла в небо, туди, де мешкають Памʼяті.
Це було не тіло.
Це було те, що залишилось в кожному,
хто колись чув імʼя Сорена.
Він не повернувся. Але залишився.
Не на деревах.
Не в клітках.
А в кожному стріпуванні стрічки.
У кожному: “Навіщо ви це робите?”
У кожному, хто стоїть поруч, коли страшно.
Його не стало — але він став більше, ніж птах.
Він став — Хранителем памʼяті.
А над морем, у високому небі, зʼявився острів,
якого не було на мапах:
Країна Памʼяті.
І туди іноді злітаються ті, хто загубив голос,
щоби згадати — ким вони є.
І повертатись уже не потрібно.
Бо той, хто став памʼяттю —
живе завжди.