Жила-була дівчинка Ліза. Вона любила малювати, співати і сміятися так голосно, що навіть сонечко раділо разом із нею.

Ліза мала тата, який умів пекти найсмачніші млинці у світі й розповідати казки так, що навіть ведмеді заслуховувалися. Вона любила його найбільше.

Але одного дня у місто прийшла Льодяна Чужинка. Вона була холодна і сердита. Вона не любила сміх і тепло. Вона хотіла, щоб усі сиділи тихо і боялися.

Льодяна Чужинка перетворила частину землі на свою крижану країну. Там все було білим і холодним, а дерева стояли сумні та вкриті інеєм. Звідти вона насилала бурани на всі теплі землі, щоб заморозити сміх і любов.

Тоді тато Лізи зрозумів: він мусить піти туди, де найстрашніший холод, щоб захищати інших і не дати Льодяній Чужинці поширити свій лід далі.

— Я заберу твого тата! — прошепотіла Льодяна Чужинка. — Бо він занадто теплий і добрий!

І тато пішов із нею, щоб зупинити її холодні бурі й захистити інші землі. Він не боявся, бо знав: його тепло завжди залишиться з Лізою.

Ліза сумувала. Вона малювала сонечко, щоб зігріти його. Вона співала пісеньки, щоб він чув її голос.

І навіть якщо Льодяна Чужинка намагалася заморозити всі спогади, Ліза пам’ятала: тато завжди поруч. Його тепло — у її серці.

Вона знала, що одного дня він повернеться додому, і вони разом будуть малювати, сміятися і пекти млинці у формі сердечок.

Бо ніяка Льодяна Чужинка не може перемогти любов.

Жив-був маленький Світлячок. Він дуже любив своїх друзів і свою родину.

Одного разу в темному лісі почалася велика-большуща буря. Дерева шуміли, блискали блискавки, все навколо ставало страшним.

Світлячок почув, що його найкращий друг потрапив у біду. Він не думав ні про що — одразу полетів допомагати.

Коли він дістався до друга, то взяв його на свої маленькі крильця й ніс через темряву, крізь холод і вітер. Раптом блискавка блиснула зовсім поруч, і Світлячок обпік собі крильця й животик. Було дуже боляче.

Але він не зупинився. Він ніс друга далі й далі, доки не врятував.

Коли буря закінчилася, Світлячок повернувся додому. Він став трохи інший: його крильця були тріснуті, а животик обгорілий.

Маленькі світлячата подивилися й сказали: — Ой! Це не наш тато! Це хтось страшний!

Тоді Світлячок лагідно заглянув їм в очі й сказав: — Я завжди був вашим татом. Я все ще люблю вас більше за все у світі.

І він обійняв їх своїм теплим світлом. Маленькі світлячата відчули знайоме тепло.

І тоді вони сказали: — Це наш тато! Він найсміливіший і найкращий!

З того часу татові шрами вже не були страшними. Бо головне не те, як ти виглядаєш, а те, як сильно світить твоє серце.

І кожної ночі, коли малюк засинав, він бачив тепле світло й знав: тато завжди поруч. Тато — герой, який не боїться темряви.

Цим світом правлять птахи. Не ті, що сидять у клітках чи каркають з веж, а ті, хто памʼятає. Вони не будують міст і не керують зрадницькими радами. Вони зберігають голоси — в пірʼї, у зірках, у стрічках, які тріпочуть на вітрі.

Наймудріші з них живуть на Древі Слова — високому, як саме небо, і там мешкають Хранителі памʼяті, що охороняють історії, від яких народжується свобода.

Але внизу, за туманами й болотами, існує інше місце — Провалля Лунної Тиші. Там панують Безіменні.

Колись вони також мали імена. Але страх стер їх. І тепер вони літають в масках, нічні тіні з мертвою мовою. Вони бояться різних кольорів, тому зривають стрічки. Особливо — біло-червоно-білі.

Кажуть, що ці стрічки — це не просто тканина. Це оберіг гнізд, які згоріли, імен, яких уже не кличуть, мов, яким більше не дають звучати.

На краю міста, в одному з дворів, був мурал і дерево, що тримало найміцніший вітер. Це була Площа Перемін.

І там жив Сорен із крилами мовчання, молодий сип із лінії Вогнистого Пірʼя. Він не був Стражем. Він не був обраним. Але щовечора він прилітав і вішав стрічку. Одна. Друга. Ще одна.

Стрічка — це голос, і він не дозволяв йому зникнути.

— Поки вона тріпоче — хтось ще памʼятає, — казав Сорен своїй сестрі Ейлі, тихій совеняті з очима, як два світанки.

Та цієї ночі в повітрі було щось чуже. Сірі птахи з Провалля Лунної Тиші прилетіли. Вони не говорили. Вони лише зривали стрічки.

Сорен ступив наперед. Не з криком. Не з війною. А з одним запитанням:

— Навіщо ви це робите?

І цього було досить. Сірий птах з гострим дзьобом не відповів. Він лише глянув на Сорена так, ніби той був… лише шумом вітру. А потім — змахнув крилом. Раптово, грубо. Сорен не встиг злетіти — він впав.

Його крило зламалось об гілку, а голова — вдарилась об кору дерева, там, де колись висіла перша стрічка Памʼяті.

І небо стало ніби важчим.

Безіменні мовчки підхопили його й понесли — через ніч, через дахи, туди, де нема пісень, у Провалля Лунної Тиші, де стрічки розривають на клапті, а птахів примушують спати під прямим місяцем, щоб забути, ким вони були.

Там птахи стають порожніми.

Сорен не знав, де він. Його крило було перевʼязане болотяною тканиною. Навколо — клітки, погадки, місяць і тиша, що витирає голоси.

Але поруч була інша сова — Зора, з очима, які памʼятали політ. Вона сказала:

— Не засинай, Сорене. Вони хочуть, щоб ми забули. Але памʼять — це крило. Якщо воно зростеться — ми злетимо.

Сорен прошепотів:

— А що, як я більше не згадаю, ким був?

— Тоді я тобі нагадаю, — відповіла Зора. — Бо тепер ти не просто птах. Ти — Хранитель памʼяті.

Ночі в Проваллі Лунної Тиші не мають часу. Ті, хто потрапляє туди, або забувають себе — або зникають у болі.

Сорен ще дихав. Його крила несли шрами, а серце — згасало повільно, як зоря, яку ніхто не помітив.

Зора шепотіла йому, обгорнувши своїм крилом:

— Тримайся. Ти памʼятаєш. Це — твоє світло.

Але він знав. Він не повернеться до Ейли. Не повернеться до муралу. Не сяде на гілку, де вішав стрічки.

Він зібрав останній подих. І в тому подиху — вся Площа Перемін. Голоси. Стрічки. Сміх. Погляд сестри.

І тоді над Проваллям — на мить — зʼявилась пірʼїна світла, що полетіла в небо, туди, де мешкають Памʼяті.

Це було не тіло. Це було те, що залишилось в кожному, хто колись чув імʼя Сорена.

Він не повернувся. Але залишився. Не на деревах. Не в клітках.

А в кожному стріпуванні стрічки. У кожному: “Навіщо ви це робите?” У кожному, хто стоїть поруч, коли страшно.

Його не стало — але він став більше, ніж птах. Він став — Хранителем памʼяті.

А над морем, у високому небі, зʼявився острів, якого не було на мапах: Країна Памʼяті.

І туди іноді злітаються ті, хто загубив голос, щоби згадати — ким вони є. І повертатись уже не потрібно.

Бо той, хто став памʼяттю — живе завжди.