Українські коти

ВІД ЄВРОПИ ДО ФРОНТУ

Коли я втратив роботу, у мене було два тижні, щоб або знайти нового роботодавця, або подати заявку на гуманітарний захист.

Білоруська громада в Литві допомогла мені подати заявку на гуманітарну візу.

Я отримав її.

І вперше я поїхав в Україну сам.

Не просто щоб пожертвувати гроші з Європи.

А щоб поїхати туди, де допомога дійсно була потрібна.

З того часу я організовую гуманітарні місії та доставляю транспорт і речові засоби безпосередньо в українські військові підрозділи.

Я працюю з конкретними запитами від військових.

Транспорт.

Генератори.

Гуманітарні вантажі.

Обладнання.

Те, що потрібно на фронті.

Багато з того, що я роблю, не можна описувати публічно.

Не лише заради власної безпеки, а й заради безпеки людей навколо мене.

Іноді найвідповідальніша річ, яку може зробити волонтер, — це не розповідати всю історію.

ВЕРЕСЕНЬ 2026

15 вересня 2026 року спеціальний посланник США Джон Коул прибув до Мінська для нового раунду переговорів.

16 вересня Білорусь звільнила 25 політв’язнів.

Звільнення було пов’язане з подальшим пом’якшенням санкцій США, зокрема санкцій, що торкаються білоруських компаній Lakokraska та Bellesbumprom. Reuters

Для багатьох людей звільнення в’язнів стало приводом для надії.

Для мене це також був момент глибокого внутрішнього конфлікту.

Бо я бачив іншу сторону рівняння.

Життя людей знову ставало частиною політичної угоди.

Звільнили лише невелику частину тих, хто досі перебував за ґратами.

І серед звільнених були люди, які роки провели в системі репресій.

Водночас війна Росії проти України тривала.

Для мене події 15–16 вересня змінили щось принципово.

Я більше не міг приймати ідею, що життя білорусів можна обмінювати на політичні чи економічні поступки, тоді як українці продовжували стикатися з російськими ракетами та дронами.

Тож я ухвалив рішення.

Я продовжу допомагати Україні, але працюватиму виключно з українськими та литовськими фондами та партнерами.

ТОДІ Я ЗНОВУ ПРИЇХАВ ДО УКРАЇНИ

Був ще один момент, який я ніколи не забуду.

Я входив до України.

Під час перевірки документів почалася повітряна тривога.

Мій паспорт уже був на українському боці.

Але без підтвердження з Києва я не міг рухатися далі.

І оскільки я не міг рухатися далі, я не міг просто увійти в Україну і піти в укриття.

Я не був один.

Я перевозив автомобіль, призначений для українського військовослужбовця.

Там був також литовський волонтер, який їхав в іншому автомобілі, що перевозив автомобіль для українського солдата.

Погранічник сказав мені:

«Біжіть до поляків.»

У цих словах було щось майже абсурдне.

Біжи до поляків.

Це звучало як речення, яке живе десь у свідомості кожного опозиційного активіста, якому сказали, що Литва не може — або не захоче — захистити їх.

Але я залишився в автомобілі.

Бо покинути його означало залишити автомобіль, який мав доставити українського захисника.

І ось я сидів у машині під час повітряної тривоги, знаючи, що російська ракета чи дрон може нас досягти.

Ракета, створена війною, яка триває частково тому, що так багато людей бояться діяти.

Я зателефонував своєму литовському колезі.

Він побіг назад до мого автомобіля.

Він перевів мене за вантажівки, де хоча б існувала ілюзія безпеки.

Все.

Без героїчної музики.

Без драматичного порятунку.

Лише двоє волонтерів, які намагаються пережити ще один небезпечний момент.

І ми продовжили.

ТОМУ ЧОМУ Я СТВОРИВ ЦЮ КНИГУ?

Я продовжую організовувати гуманітарні місії та безпосередньо доставляти речі українським підрозділам відповідно до їхніх запитів.

Але рано чи пізно люди ставлять дуже просте запитання:

«Як ви живете?»

«Фонд вам платить?»

Ні.

Не платить.

Я волонтер.

Але бути волонтером не означає, що мені не потрібно їсти, спати, подорожувати, спілкуватися, утримувати автомобіль чи оплачувати побут.

Мені потрібно мати змогу продовжувати цю роботу.

І я хотіла знайти спосіб утримувати себе, не прикидаючись, що мої власні потреби не існують.

Тож я створила цю книгу.

УКРАЇНСЬКІ КОТИ

Ця книга про Україну.

Її культуру.

Її історію.

Її природу.

Їхній народ.

Її традиції.

Її кухню.

Її міста.

Її історії.

І її стійкість.

Але це також практична частина моєї власної історії.

Я освітянка, ілюстраторка, творчиня та волонтерка.

Я вирішив перетворити те, що я можу створити, на щось, що допоможе мені продовжувати робити те, що я вважаю важливим.

КУДИ ЙДУТЬ ГРОШІ

Я хочу бути повністю прозорим.

З доходу, отриманого від цієї книги:

40% покривають мої життєві витрати

Щоб я міг продовжувати подорожувати, організовувати місії та волонтерити, не приховуючи того, що мені теж потрібно жити.

10% йдуть на податки та пов’язані зобов’язання

50% йдуть на генератори для українських військових підрозділів

Генератори закуповуються відповідно до запитів українських захисників та підрозділів, з якими я працюю.

Дякую, що читали мою історію.

Дякую за підтримку незалежних волонтерів.

Дякую, що стоїте поруч з Україною.

СЛАВА УКРАЇНІ.

ПРОЧИНАЙСЯ, БЕЛАРУСЬ.