Розділ 1. Родина кордонних земель
Клаудіюс Дуж-Душаускіс (білоруською: Клаудій Дуж-Душэўскі) народився 1891 року в Глыбочці, тодішній частині Віленської губернії Російської імперії, у регіоні, який нині належить Білорусі. Це були землі, сформовані століттями контактів між білоруськими, литовськими та польськими спільнотами.
У історії його родини перепліталися кілька шарів. По материнській лінії він походив від польської шляхти, пов’язаної з колишнім Полацьким повітом. Його батько, Степан, походив із селянського середовища і працював у будівництві. За переказами, його батьки називали себе «білорусами польської культури». Цей вислів відображає ідентичність, сформовану мовою, освітою, сімейною пам’яттю та спадщиною колишньої Речі Посполитої.
Для Клаудіюса ці елементи не обов’язково суперечили одне одному. Історія регіону не могла зводитися до кордонів, які з’явилися пізніше. Велике князівство Литовське правило величезними територіями, які згодом стали частиною Білорусі, тоді як польська культура та шляхетські традиції впливали на багатьох родини в усьому регіоні.
У дитинстві Клаудіюс допомагав батькові в будівельних роботах: він навчився креслити плани та розраховувати вартість, спостерігав, як будують будівлі та мости. Ці навички визначили його шлях до інженерної справи та архітектури.
Під час навчання у Вільні він познайомився з білоруськими культурними діячами та зростаючим національним відродженням. Він почав вважати себе частиною білоруського руху та підтримував його прагнення створити власну державу та культуру.
Це стало визначальною рисою його громадського життя: його родинне походження пов’язувало його з литовсько-польсько-білоруським прикордонням, його політична діяльність слугувала білоруському національному руху, а його пізніша архітектурна кар’єра стала тісно пов’язаною з Литвою.
Розділ 2. Прапор для нації, що шукає своє майбутнє
1917 року Лютнева революція відкрила нові можливості для національних рухів у колишній Російській імперії. Білоруські активісти почали шукати символи, які могли б представляти їхній народ і їхні прагнення до самоврядування.
Дуж-Душаускісу широко приписують створення біло-червоно-білого прапора 1917 року. У власному пізнішому автобіографічному оповіданні він згадував, що готував кілька варіантів, один з яких було прийнято: білий, червоний, білий.
Популярна легенда розповідає, що він працював над дизайном у лютий вечір, серед старих книг і суперечок однодумців. Мовляв, хтось вибіг із сусідньої кімнати і вигукнув: «Де два білоруси — там три партії!» За переказами, ця фраза натхнула ідею двох білих смуг, розділених червоною. Ця сцена стала частиною культурної пам’яті прапора, хоча сучасні джерела не дають переконливого підтвердження. Надійнішою основою є власне свідчення Дуж-Душаускіса про те, що він підготував кілька варіантів і що біло-червоно-білий був прийнятий.
Прапор став важливим символом білоруського національного руху та був пов’язаний із Білоруською Народною Республікою, проголошеною у березні 1918 року. Проста комбінація кольорів робила його легко впізнаваним на зібраннях і зручним для тих, хто вірив, що Білорусь може самостійно визначити свою долю.
Розділ 3. Пагоня, Вітис і політика спільної спадщини
Біло-червоно-білий прапор не був єдиним історичним символом, на який спиралися творці білоруської держави. Білоруська Народна Республіка також прийняла Пагоню — вершника на коні, що походить з геральдичної традиції Великого князівства Литовського.
У Литві цей символ називається Вітис і є гербом сучасної литовської держави. Це свідчить про те, що спадщина Великого князівства є спільною, проте кожна нація зберегла та інтерпретувала її по-своєму: литовці, відновивши незалежність, вважають Вітис знаком безперервності своєї державності, тоді як білоруські активісти обрали Пагоню як історичний аргумент на користь права їхньої держави існувати.
Деякі білоруські активісти також розглядали можливу співпрацю з Литвою, сподіваючись захиститися від тиску з боку Польщі та більшовицької Росії. Такі плани не були лише білоруською мрією: 1918–1919 років литовські та білоруські політики дійсно вели переговори щодо можливої спільної одиниці. Однак погляди різнилися як у Литві, так і серед білорусів, а політичні інтереси не збігалися.
Ситуацію ускладнювало те, що 1920 року Польща захопила Вільно та Віленщину, які Литва вважала своєю столицею. Спільне середньовічне минуле не означало, що сучасні національні рухи мають однакові цілі.
Дуж-Душаускіс діяв у цьому складному політичному середовищі як білоруський активіст і дипломат. Його історія показує, як історичний символ може поєднувати пам’ять із сучасними політичними прагненнями, не стираючи окремих ідентичностей Білорусі та Литви.
Розділ 4. Білоруський політик і литовський архітектор
1919 року Дуж-Душаускіс став дипломатичним представником Білоруської Народної Республіки в Балтійському регіоні. Він намагався захищати білоруські інтереси в час, коли кордони та політичне майбутнє Східної Європи ще залишалися невизначеними.
1921 року його арештували польські влади, а після звільнення він разом із родиною переїхав до Каунаса, тодішньої тимчасової столиці Литовської Республіки. Це був новий етап у його професійному житті, проте він не відмовився ні від своєї білоруської ідентичності, ні від політичних переконань.
У Каунасі він навчався на факультеті цивільного будівництва Литовського університету, закінчивши його 1927 року. Потім він працював у галузі інженерної справи та архітектури і сприяв формуванню сучасного забудованого середовища Литви. Серед його проєктів були поштові будівлі, промислові об’єкти та інша громадська інфраструктура.
На цьому етапі життя він став литовським архітектором у професійному сенсі та зробив значний внесок у розвиток архітектури країни. Водночас він продовжував підтримувати білоруську культурну та освітню діяльність у Литві.
Ця відмінність має значення. Життя Дуж-Душаускіса — це не історія вибору однієї простої ідентичності та відмови від усіх інших. У ньому співіснували білоруська політична діяльність, польське шляхетське походження та тривалий внесок у Литву.
Під час німецької окупації його ув’язнили за те, що він відмовився співпрацювати з окупаційними владами та допомагав євреям. Литва згодом відзначила його зусилля з порятунку людей посмертною нагородою.
Розділ 5. Спадщина за межами кордонів
Клаудіюс Дуж-Душаускіс помер 1959 року, переживши нацистську окупацію та радянські переслідування. Він не дожив до того, щоб побачити, як біло-червоно-білий прапор став прапором незалежної Білорусі 1991 року.
Сьогодні його спадщина належить кільком пов’язаним наративам, і кожен з них слід розуміти в власному контексті. У Білорусі його пам’ятають як національну постать і широко визнаного автора біло-червоно-білого прапора. У Литві його пам’ятають як архітектора, який допоміг сформувати обличчя сучасного Каунаса, і як людину, яка рятувала інших під час окупації. Історія його родини відображає старий культурний світ Речі Посполитої, включаючи польську шляхту колишнього Полацького повіту.
Ці зв’язки не заперечують одне одного. Вони розкривають багатошарові ідентичності прикордоння, де родинне походження, політичні переконання, мова та професійне життя не завжди вкладаються в одну національну категорію.
Історія Дуж-Душаускіса закликає нас пам’ятати минуле, не спрощуючи його. Людина може успадкувати складну родинну історію, присвятити політичну діяльність одному національному руху та зробити тривалий професійний внесок в іншій країні.
Його прапор став символом білоруських прагнень, а його будівлі стали частиною архітектурної спадщини Литви. Його життя — нагадування про те, що історія цього регіону є спільною, взаємопов’язаною та багатшою за будь-яку одну мітку.
