## I. Мельниця на краю світу
Колись-то в Литві стояла мельниця там, де зустрічались три речі: ліс, болото і небо.
Ніхто не знав, хто її збудував. Найстарші люди в селі казали, що вона стояла ще до першого церковного дзвона, ще до першої дороги, а може, й тоді, коли люди ще не навчилися давати імені своїм горем.
Її крила обертались, коли не було вітру. Її тінь в полудні вказувала не туди. А в певні вечори, коли небо було кольору сливи, можна було почути, як жорна мелуть довго після того, як млинар лягав спати.
Селяни називали її Мельницею Завтра.
Вони казали, що вона може перемелоти будь-що в щось краще.
Горстка жита перетворювалась на мішок золотистої борошна. Горстка піску перетворювалась на горстку перлів. Горстка каянь перетворювалась, хоча б на якийсь час, на відчуття, що ти ні в чому не винен.
Але ніхто не знав, що стає з тими речами, які потрапляли в мельницю і ніколи не виходили звідти.
Млинару було на ім'я Балтаргіс. Його борода була біла, як борошно, а очі — сині, як зимковий ранок. Він жив сам із донькою Оною, у якої сміх був такий яскравий, що навіть ворони іноді припиняли сваритись, щоб послухати.
Балтаргіс любив свою доньку більше за все на світі.
І саме це, як ви побачите, стало початком його біди.
## II. Відвідувач у зеленому пальті
Одного вечора до мельниці прийшов незнайомець.
Він носив зелене пальто зі срібними ґудзиками і не мав жодної палиці, хоча дорога була довга, а болото глибоке. Його чоботи були ідеально чисті.
«Добрий вечір, — сказав він. — Я прийшов зробити вам пропозицію.»
«Люди, які прибувають після заходу сонця з чистими чоботами, рідко приносять добрі новини», — сказав Балтаргіс.
Незнайомець усміхнувся.
«Я можу дати вам усе, чого ви забажаєте.»
«Чи можете ви дати мені молодшу спину?»
«Ні.»
«Чи можете ви дати мені теплішу зиму?»
«Ні.»
«Чи можете ви зробити мою доньку щасливою?»
Незнайомець подивився в вікно, де Она співала, замішуючи хліб.
«Ох, — сказав він. — Це дуже дороге бажання.»
Балтаргіс нахмурився.
«У мене є гроші.»
«Гроші — це те, що люди дають, коли не розуміють ціни.»
Незнайомець сів, не будучи запрошеним.
«Я можу дати вашій доньці життя без горя. Без хвороб, без самотності, без сліз. Кожні двері відчиняться перед нею, і кожна дорога вести кудись приємне.»
«А що ви хочете натомість?»
«Лише дрібницю. Коли настане час, я попрослю один день її життя. Один-єдиний день. Ви ледь помітите його відсутність.»
Балтаргіс подивився на свою доньку.
Вона співала про пташку, яка збудувала гніздо в терновнику, бо найкращі дерева належали королю.
Млинар подумав про весь той сум, який колись може знайти її. Він подумав про холодні кімнати, порожні шафи і про той жахливий тиша, що настає після гучно зачинених дверей.
«Один день, — прошепотів він. — Лише один?»
«Лише один», — сказав незнайомець.
І тому що любов іноді плутає страх із мудрістю, Балтаргіс згодився.
Незнайомець поклав на стіл срібну монету.
На ній не було обличчя. На одній стороні був світанок, на іншій — захід сонця.
«Зберігайте це, — сказав він. — Це нагадуватиме вам, що в кожної угоди є дві сторони.»
Потім він зник.
Поза мельницею почалося обертання.
## III. Дівчина, яка могла чути, як плачуть камені
Она виросла, і незнайомець дотримався свого обіцянки.
Квіти цвіли скрізь, де вона ходила. Її хліб ніколи не палів. Коли їй було сумно, дощ зупинявся, перш ніж зможемо змочити її щоки.
Але щось дивне почалося відбуватися.
Кожного ранку Она чула тихий звук під підлогою.
Спершу вона думала, що це миша. Потім думала, що це вода, що рухається під землею.
Нарешті вона вклонилась біля жорен і послухала.
Вони плакали.
Не гучно. Камені не знають, як плакати гучно. Їхній сум був сухим, терплячим звуком, як пісок, що просочується через пісочний годинник.
«Що з вами?» — прошепотіла Она.
Жорна обертались.
«Ми мелемо те, що нам дають, — відповіли вони. — Це наша робота. Але останнім часом ми мелемо речі, які ніколи не слід було забирати в когось.»
«Які речі?»
«Невисловлені вибачення. Забуті обіцянки. Мужність, яку люди могли б мати завтра. Останні слова тих, кому ніколи не дозволили дочитати своє речення.»
Она відступила.
«Хто дає вам такі речі?»
«Чоловік у зеленому пальті.»
Того вечора вона зіткнулась із батьком.
Балтаргіс сидів за столом, повертаючи срібну монету між пальцями.
«Тату, — сказала вона, — що ти обіцяв незнайомцю?»
Старий поблід.
«Нічого, що могло б тобі нашкодити.»
«Тоді чому ти боїшся мені сказати?»
Він намагався відповісти, але його слова розсипались, перш ніж дійшли до його вуст.
Она взяла його за руку.
«Я б краще мала одну чесну зиму з тобою, ніж сто ідеальних літ, куплених чужим горем.»
Балтаргіс почав плакати.
І мельниця, почувавши його, зупинилась вперше за сто років.
## IV. Ринок позичених завтрашніх днів
Она вирішила знайти незнайомця.
Вона пішла вгору річкою, крізь ліс, де дерева нахилялись одне до одного, ніби ділились таємницями. На краю болота вона знайшла ринок, що з'являвся лише після півночі.
Там були лавки, де продавали речі, яких жоден розумний купець ніколи б не пропонував.
Одна продавала дитинства, які були надто короткими. Інша продавала мрії людей, яким казали, що вони дурні. На третій тонка жінка в червоному хустці продавала другі шанси в маленьких паперових пакетиках.
За кожним прилавком стояв хтось, хто колись хотів втекти від болю.
А в центрі ринку сидів чоловік у зеленому пальті.
«Ви прийшли заради угоди вашого батька», — сказав він.
«Я прийшла, щоб повернути її.»
«Неможливо. Ваш батько вже насолоджувався її вигодами.»
«Тоді заберіть квіти», — сказала Она. «Заберіть літа. Заберіть кожен легкий день.»
Незнайомець тихо засміявся.
«Люди завжди готові віддати те, чого ще не втратили. Набагато складніше, коли реч став цінною.»
«Тоді заберіть моє щастя.»
«Я вже маю його.»
Она уважно подивилась на нього.
Вперше вона помітила, що його срібні ґудзики взагалі не срібні. Кожен з них був маленьким дзеркальцем, і в кожному дзеркальці вона бачила обличчя: перелякану дитину, самотню жінку, старого чоловіка, що сидить біля порожнього стільця.
Незнайомець носив чужі бажання.
«Хто ти?» — запитала вона.
«Я — відповідь на питання, яке люди ставлять, коли бояться.»
«Яке питання?»
«Як я можу мати все, що люблю, ніколи не зазнавши болю?»
Она мовчала.
Потім сказала: «Такої відповіді не існує.»
Усмішка незнайомця зникла.
## V. Що мельниця повинна перемелоти
Вони повернулись до мельниці разом.
Небо сіріло. Десь у віддалі церковний дзвін дзвонив на ранок.
Незнайомець простягнув руку.
«Один день, — нагадав він. — Саме стільки мені належить.»
Она подивилась на батька, який стояв у дверях зі срібною монетою, стиснутою в кулаку.
Потім подивилась на мельницю.
«Що станеться, — запитала вона, — якщо мельниця перемеле саму угоду?»
Незнайомець відступив.
«Ніхто ніколи не просив її про це.»
«Можливо, ніхто ніколи не наважився.»
Она поклала срібну монету між жорнами.
Незнайомець кинувся вперед, але Балтаргіс став йому на шляху.
Вперше старий не боявся.
Крила почали обертатись. Дерев'яні балки стогнали. Жорна рухались повільно, а потім швидше, аж поки вся будівля не затремтіла.
Монета тріснула.
Зсередини неї почувся звук, ніби тисяча людей одночасно вдихнула.
Мельниця перемелела світанок і захід сонця разом. Вона перемелела обіцянку і ціну, бажання і страх, що породили його.
Коли жорна нарешті зупинились, срібної монети не стало.
Не стало й зеленого пальта незнайомця.
Він стояв перед ними в звичайному коричневому жакеті, виглядаючи втомленим і дуже старим.
«Що ви зробили?» — прошепотів він.
«Ми повернули завтра тим, кому воно належить», — сказала Она.
Незнайомець подивився на свої руки. Один за одним маленькі дзеркальця зникли з його ґудзиків.
Без них він здавався меншим.
На мить Она майже засумувала за ним.
Потім він повернувся до болота і пішов. Його чоботи тепер були брудні, і вперше в житті він виглядав як хтось, хто пройшов довгу дорогу.
## VI. Перший недосконалий ранок
Після того нічого не стало ідеальним.
Зима залишалась холодною. Хліб іноді палів. Она плакала, коли хтось із близьких їй людей від'їжджав, і Балтаргіс старів з кожним роком.
Але мельниця більше не мелла чужі завтрашні дні.
Вона мелла жито і ячмінь, вівся і пшеницю. Її жорна співали свою стару пісню, і селяни приносили своє зерно без страху.
Одного ранку прийшов хлопчик із мішком жита.
«Моя мама каже, що ваша мельниця вже не така чарівна, як раніше», — сказав він.
Балтаргіс засміявся.
«Ваша мама — розумна жінка.»
«Тоді навіщо мені приносити сюди своє зерно?»
Старий млинар обдумав це питання.
«Тому що борошно хороше, — сказав він. — І тому що ми більше не беремо з людей плату за те, що вони люди.»
Хлопчик подумав над цим.
«Я не розумію.»
«Розумітимете», — сказав Балтаргіс. «Але сподіваюсь, не надто швидко.»
Роки потому, коли хлопчик став чоловіком, він розповідав своїм дітям історію про мельницю, яка колись намагалась перемелоти завтра.
Він розповідав їм про незнайомця, який обіцяв щастя без горя, і про дівчину, яка зрозуміла, що життя без суму було б і життям без співчуття.
І щоразу, коли його діти питали, чи повертався незнайомець, він дивився в бік старої мельниці, де крила обертались у вечірньому вітрі.
«Ні», — казав він. «Але його питання досі відвідує людей.»
«Яке питання?»
«Як ми можемо мати все, що любимо, ніколи не зазнавши болю?»
Потім він розпалював вогонь і додавав:
«Якщо колись ви знайдете відповідь, діти, не поспішайте їй вірити.»
Бо світ — не машина, в якій кожне горе можна обміняти на задоволення, і людське серце — не поле, яке можна зробити родючим, прибравши кожен шторм.
Деякі речі ростуть, тому що йде дощ.
Деякі люди стають добрими, тому що знали горе.
І деякі історії переживають, тому що хтось десь відмовляється продавати завтра.
Стара мельниця досі стоїть у Литві, там, де ліс зустрічається з болотом і небом.
Її крила обертаються, коли вітер сильний.
І іноді, в тихий вечір, якщо дуже уважно послухати, можна почути, як жорна співають.
Вони не співають про чарівність.
Вони співають про цінний, недосконалий дар бути живим.
